Морська доктрина Росії: невивчені уроки для України

0
98
Фото headtopics.com

Елена СНИГИРЬ, Борис БАБИН

Морська політика Російської Федерації має кількасотрічний досвід просування інтересів глобальної континентальної держави на морських просторах. Сьогодні Москва поєднує в морській політиці усі можливі інструменти та засоби економічного, правового, науково-технічного та військового впливу задля досягнення максимального морського впливу та захищеності власних інтересів на морі. На цьому шляху РФ демонструє виняткову тактичну маневреність, а обмеження, які накладає на російські апетити система морського права, розглядаються Кремлем як тимчасові, які слід змінювати, створюючи нову реальність. І звісно російська морська політика не замикається на Чорноморському басейні та Середземномор’ї, тому розуміння практик РФ в інших частинах Світового океану вкрай важливий для розвитку морської політики України.

 Звісно, офіційні документи РФ декларують визнання нею примату міжнародного права, як Конвенції ООН з міжнародного морського права (UNCLOS) так й інших актів. РФ бере активну участь в усіх глобальних конвенційних механізмах із врегулювання торговельного судноплавства та у діяльності Міжнародної морської організації. Морське законодавство РФ, на відміну від вітчизняного пострадянського, є доволі якісним та в цілому відповідає міжнародним стандартам. В РФ схвалено низку стратегічних актів морської політики, таких як  Морська доктрина РФ до 2020 року та Основи державної політики РФ в сфері воєнно-морської діяльності до 2030 року.

 Наразі ключовим інструментом реалізації морської політики Росія вбачає як військову силу, так й технічне переозброєння торговельного та спеціалізованого флоту, розвиток відповідної інфраструктури та управлінських механізмів. РФ реалізує власні інтереси як суто правомірними засобами (переговори, двосторонні угоди, вигідні РФ акти міжнародних організацій та судів), так й через застосування важелів впливу (підкуп міжнародних чиновників, економічний та безпековий тиск на сусідів), а також через пряме застосування військових засобів  на морі (проти України, Грузії, Сірії) та збройні провокації.

Водночас РФ наразі не має потужностей глобальної морської держави, що зумовлено відставанням ВМФ РФ від провідних країн світу за низкою показників, крім підводних ядерних човнів, а також – відносно обмеженим значенням наукового, торговельного та риболовного флотів, підконтрольних російським бенефіціарам. За таких умов зони морських інтересів РФ розбити на регіональні кластери, де вона може домінувати (Каспійський та Чорноморський) або конкурувати (Арктичний, Далекосхідний, Балтійський) з іншими морськими державами. Для морської політики Росії найбільш сприятливими факторами нині у більшості цих напрямів є нагнітання нестабільності та формування конфліктів, прагнення переводити відносини зі слабкішими сусідами на специфічні, не пов’язані з глобальними стандартами морського права

Пріоритетним для Росії наразі є Арктичний регіон, де РФ реалізує дві стратегічні цілі: закріпити російський суверенітет над Північним морським шляхом (ПМШ) та розширити зону суверенітету РФ над арктичним шельфом. Російська арктична політика реалізується в регіоні фактично одноосібної присутності РФ, що створює зручні умови для Москви для закріплення фактичного стану речей до того часу, поки вони не стануть частиною правового порядку. РФ одностороннім шляхом, із спиранням на окремі норми UNCLOS, запровадила дозвільний порядок проходження ПМШ торговельними судами під іноземним прапором.

Специфіка цього регіону судноплавства робить морський транспорт РФ монополістом у реалізації таких комерційно привабливих операцій, як вивезення видобутих корисних копалин з російських полярних портів, а також реалізацію (за державні ресурси РФ) «північного завозу» для забезпечення населення, господарських та військових об’єктів Арктики. Адже російська держава має наразі монополію на послуги криголамів, зокрема атомних, флот яких Росією у останні роки кардинально оновлюється та розширюється. З іншого боку, РФ дотримується (на відміну прикладом від України) принципу жорсткої монополії для використання внутрішніх водних шляхів (ВВШ) суднами виключно національної реєстрації, а користування ПМШ без користуванням такими шляхами російських судноплавних полярних річок має обмежений комерційний сенс. До речі ця монополія істотно впливає на розвиток морекористування на Каспії, з’єднаним із океаном саме російськими ВВШ.

Якщо захід російської Арктики є важливим для базування ВМС РФ на Кольському півострові, інші полярні води для Росії залишаються скоріше викликом з їх оборони ніж знаряддям експансії. Хоча РФ не вдалося ефективно залучити зовнішні інвестиції у розвиток видобування нафти та газу на арктичному шельфі, розвиток цієї галузі РФ визначає як перспективне. Арктичне рибальство для РФ має значення насамперед у Баренцевому морі і носить регіональний характер.

Загалом в Арктиці доля російської економіки та населення скоріше залежить від моря, ніж спрямована на його ефективне освоювання. РФ пішла на певні поступки Норвегії та США у розмежуванні акваторій Берингової протоки, Берингового та Баренцевого морів та водночас подала заявки до Комісії ООН стосовно визначення максимально можливого контролю за шельфом та водами Центральної Арктики. Загалом світ доволі нейтрально ставиться до відповідних намірів РФ, за виключенням позиції інших арктичних країн, зокрема Норвегії щодо Свальбарду. Єдиною проблемою російської Арктики, яка може бути винесена до глобальних дискусій, є забруднення моря, зокрема ядерне, зумовлене його мілітаризацією. Також нарощування криголамного флоту РФ турбує Канаду та США, які розгортають програми скорочення відставання від РФ за цим напрямом.

Морська політика РФ на Далекому Сході має окремі спільні риси з Арктикою, адже регіон залишається ключовим як для базування ВМФ РФ, так й для перспективи видобування ресурсів шельфу. Відмінності полягають у відкритості портів та вод регіону для іноземного торговельного судноплавства, у важливості добування живих морських ресурсів для економіки та населення цих територій, у наявності територіального спору між Росією та Японією щодо островів Курильської гряди. До основних успіхів РФ у цьому регіоні належить рішення 2014 р. Комісії ООН з кордонів континентального шельфу щодо віднесення шельфу центральної частини Охотського моря до російського, що стало проміжним кроком для стратегічної мети росіян – визнання цієї багатої на живі ресурси водойми своїми внутрішніми історичними водами. РФ також прагне на визнання власними історичним водами затоки Петра Великого, де розташований Владивосток та ключові портові й військові об’єкти.

Також тривають переговори з Японією щодо миру та кордонів, і будь-який їх юридично закріплений результат насправді означатиме успіх РФ та додаткову стабілізацію зони його інтересів. Як і на Арктиці, морські сполучення тут залишаються стратегічно важливими для забезпечення господарства та населення російських островів, Камчатки та Чукотки. Але, на відміну від Арктики, морські комунікації РФ на Сході є вразливішими через їх віддаленість, сусідство з ключовими морськими базами США та Китаю, прямою зацікавленістю сусідніх країн в морських ресурсах регіону.

Особливістю двосторонніх японсько-російських відносин в частині морської політики в районі спірних островів є фактичне дотримання Японією норм та правил, встановлених згідно з російським суверенітетом над островами і морським простором навколо них. При цьому в цьому районі моря сформувався особливий тип господарських взаємовідносин між двома країнами, зумовлений гострою залежністю населення островів з обох сторін від промислу морських біоресурсів. Важливо, що РФ наразі підкріплює свою позицію стосовно Курил низкою радянсько-японських та російсько-японських угод з питань рибальства, у яких в свій час японська сторона була змушена опосередковано чи прямо визначати контроль РФ над островами та прилеглими водами. Очевидною є паралель із подібною практикою РФ стосовно поступового закріплення власних прав на Азовське море через укладання нерівноправних протоколів з Україною.

Так само як і акваторія Баренцева моря, акваторія Балтійського моря є місцем напружених міждержавних відносин за участю РФ та держав НАТО. Формально РФ не має невирішених територіальних питань в Балтійському морі, крім нератифікованої угоди з Естонією про розмежування Нарвської і Фінської заток. Попре неповну сприятливість для РФ цієї акваторії, замкненої Данією, як послідовною у атлантичному векторі країною НАТО, РФ наразі успішно реалізує на цій акваторії низку завдань. Це стосується й оновлення, відносно невеликими одиницями, власного угрупування ВМФ, й розвиток групи портів та суднобудування Великого Петербургу, прокладання трубопроводів («Північні потоки») до Німеччини в обхід східноєвропейських держав та негативний вплив на морські політики балтійських держав та Польщі.

Прикладом, задовго до азовської кризи РФ успішно здійснила блокування для Польщі Віслинської затоки, вхід до якої контролюється РФ у Калінінградській області, що призвело до занепаду порту Ельблонга, й ця проблема залишається невирішеною. Варто нагадати, що РФ з перших років ХХІ ст. періодично свавільно посилювала вимоги до суден, які прямували з та до польських портів Ельблонг та Фромборк Віслінської затоки через єдиний прохід до Балтики, Балтійську протоку, повністю підконтрольну Росії. Наразі Польща змушена рити судноплавний канал через Вісліньску косу, що з`єднає затоку та море на польській території; найцікавіше тут в тому, що РФ пробує загальмувати це будівництво, подаючи скарги до Європейської комісії через «екологічні ризики» та застосовуючи власні важелі впливу в Брюселі. Очевидним є розуміння стратегічного значення цього каналу як Польщею так й РФ. Балтика зберігає для РФ роль потужного регіону морського рибальства, насамперед щодо Східної Прусії та ключового регіону забезпечення торговельної взаємодії з таким ключовим партнером РФ як Німеччина. Військове значення Балтики залишається допоміжним та насамперед діверсійно-розвідувальним у протистоянні РФ та НАТО, у виношуванні РФ планів агресії проти держав Балтії, а у перспективі – проти Фінляндії та Польщі.

На Каспійському морі РФ вдало користується суперечками між Іраном та пострадянськими державами басейну у сфері розподілу рибних та енергетичних ресурсів, а також реалізує можливості вибудовувати з кожною з них специфічний характер двосторонніх відносин. Втім, навіть за таких обставин, а також в умовах повного контролю Росією з’єднання Каспію з світом через власні ВВШ, у 2018 році державами басейну було схвалено Конвенцію про правовий статус Каспію. Це безумовно знизило рівень невизначеності та конфліктогенності в регіоні, і скоріш за усе стало наслідком намірів РФ убезпечити себе від невигідної наразі ескалації відносин в цьому регіоні за умов тривалої невирішеності конфліктів у Сирії та Україні.

Конвенція як компроміс вигідна усім каспійським країнам, але основним вигодонабувачем став Іран, що нарешті скасував для себе колоніальні умови угоди з Радянською Росією 1920 року. Оскільки морський транзит з Каспію у світовий океан йде не лише через ВВШ РФ, але й через Керченську протоку, ця ситуація матиме стратегічні наслідки й для України. Адже, крім арктичної монополії на криголами, РФ зберігає для себе непогані позиції у сфері танкерного флоту, якій під російським прапором має унікальні можливості перевезення енергоносіїв Каспію в країни Дунаю, Чорного та Середземного морів.

Після розпаду СРСР РФ робила істотні зусилля для закріплення радянських позицій на водах Чорного моря, Керченської протоки, а також Дунаю. Зокрема РФ зберегла за собою членство СРСР в Дунайській комісії та віртуальний статус дунайської держави, що допомагає їй як здійснювати судноплавство в режимі «ріка-море» між Каспієм та Центральною Європою, так й підтримувати Дунаєм пряме вантажне сполучення, зокрема військове, із Сербією. РФ зберегла за собою бази ВМФ в Криму та після війни з Грузією не переховує власного контролю за морськими водами поблизу окупованої Абхазії. Ще до 2014 р. РФ договорами 1993 та 2003 років добилася від України не лише військових баз в Криму, але й згоди на фактично спільне користування Азовським морем та Керченською протокою. Наразі акваторія Чорного моря використовується РФ як основний шлях торгівлі з Туреччиною та країнами Середземномор’я, як шляхом торговельного судноплавства, так й через морські газопроводи. Також цей басейн важливий для каспійського та дунайського судноплавства РФ, його основною відмінністю від інших акваторій РФ є слабкість морського управління в сусідніх з державах та наявність величезних «сірих зон» навколо окупованих Криму та Абхазії. Це перетворило басейн в величезний майданчик для морської контрабанди у промислових масштабах між РФ, країнами Близького Сходу та Європи.

Видобування вуглеводнів на шельфі носить обмежений характер та насамперед спрямоване за забезпечення енергостабільності захопленого Криму через користування захопленими українськими родовищами. РФ розглядає Азово-Чорноморську акваторію як плацдарм для подальшого захоплення України та Грузії, прямого військового та розвідувально-діверсійного впливу на Румунію та Болгарію. Також ця акваторія використовується ФР для забезпечення власної військової, диверсійної, дипломатичної та економічної активності у Середземному, Красному морях та Індійському океані. Унікальна ситуація домінування ВМФ РФ на водах акваторії робить досяжною мету морської політики РФ в даному морському просторі — повністю перетворити його на сферу російського домінування, зокрема економічного.

Фактичний контроль над Азовським морем, який Росія набула внаслідок окупації Кримського півострова і будівництва Керченського мосту та збережений договірно-правовий режим з Україною забезпечує для неї практично необмежені можливості присутності в азовській акваторії та користування її біоресурсами. Користуючись своєю військовою перевагою та фактичним контролем Керченської протоки Росія заблокувала Азовське море для українських військових кораблів та здійснює обмеження торговельного судноплавства до портів Бердянська та Маріуполя. Дії Росії в Азовському морі свідчать про те, що Москва реалізує у Азово-Чорноморському басейні стратегію поступової морської економічної ізоляції України.

В умовах обмеження доступу третіх країн в Азовське море згідно Договору 2003 року суттєво зростають загрози ізоляції азовського узбережжя України. Для досягнення мети з ізоляції азовського узбережжя України РФ застосовує як адміністративно-процедурні методи (контроль, перевірки, створення штучних приводів для тривалої затримки суден), так і військові (закриття певних ділянок акваторії Азовського моря під приводом проведення військово-морських навчань). Перешкоджання з боку Росії економічній діяльності українського Приазов’я — діяльності портів та риболовецькому промислу — має на меті знищення економіки цього регіону і подальшу політичну дестабілізацію.

РФ  активно використовує наявність чинних договорів та домовленостей з Україною (як Договору 2003 року, так і щорічних Протоколів з питань рибальства в Азовському морі) для посилення російської політичної позиції в протистоянні з Україною. Україна на сьогоднішній день не має жодних гарантій дотримання Росією домовленостей в межах чинної договірно-правової бази та обмежена у захисті своїх інтересів та відстоювання своїх прав в акваторії Азовського моря та Керченській протоці.

Єдиним конкурентом Росії за вплив у Чорному морі може виступати Туреччина, чия військово-морська міць (сконцентрована у Середземномор’ї) все ще за окремими показниками переважає російську, та яка контролює режим проходу через Босфор та Дарданелли. Підвищеної уваги вимагає поступливість Анкари перед Росією у трактуванні положень Конвенції Монтрьо 1936 р. стосовно користування чорноморськими протоками. Також не виключено, що у майбутньому Анкара може прийняти рішення про будівництво додаткового каналу, паралельного Дарданеллам, що створить принципово нову геополітичну реальність в даній частині Чорноморського регіону та поставить на порядок денний необхідність перегляду правового порядку використання проток.

Чорноморський регіон сьогодні став простором домінування сили. За другорядної ролі міжнародного права як гарантії безпеки лише держави з високою безпековою спроможністю (військова міць, безпекові союзи) здатні захистити власні інтереси. Такий стан речей цілком відповідає інтересам Росії. А оскільки саме Москва в даному випадку є провокатором хаотизації регіону, то стабілізації ситуації та повернення до відносин, що базуються на міжнародному праві не варто чекати у найближчому та середньостроковому періоді. До зміни політичної ситуації будь-які загально-регіональні формати співпраці в економічній, гуманітарній сфері або в частині захисту довкілля є безперспективними, оскільки не матимуть в своїй основі спільного інтересу.

Контроль над Кримом та встановлення військового обладнання на видобувних та бурових платформах української державної компанії «Чорноморнафтогаз» надали ЧФ РФ можливості повного контролю за північною частиною акваторії Чорного моря. Головною загрозою для України в Чорному морі сьогодні є агресивні наміри та дії Росії з подальшої дестабілізації південних регіонів України, початковим етапом чого може бути встановлення російського контролю за островом Зміїний та залишками економічної зони, прилеглої до материкової України, а у наступному – й судноплавством до чорноморських портів України та гирла Дунаю.

Очевидним є незмінний істотний вплив РФ на систему морської освіти, управління рибальством та портовою галуззю, системне блокування агентами впливу РФ будь-яких спроб реформування та модернізації українського морегосподарського комплексу. Прикладом у листопаді  2018 р. в умовах шторму поблизу Тендрівської коси у Чорному морі в територіальних водах України український буксир «Паралель» через пошкодження надіслав сигнал «SOS», та втратив баржу, яку він буксирував. І буксир і баржу штормом прибило до пляжів у центрі Одеси, і баржа виявилася …завантаженою цигарками (через місце аварії приховати цей факт було неможливо). За офіційно ж наданою прикордонникам інформацією, цей буксир прямував …з порту Гола Пристань поблизу Херсона до порту Скадовська, який також розташований у Херсонській області, та звісно ніяких цигарок баржею не перевозив. І експерти, і незаангажовані правоохоронці припускали, що цей випадок може виявити схему контрабанди цигарок до ЄС, а найбільш вірогідним місцем походження цієї партії контрабанди слід вважати окупований Крим.

Вичерпною характеристикою ситуації є те, що до 2015 року і завод, що постачав судна для українських ВМС («Ленінська кузня», пізніш «Кузня на Рибальському»), і провідний навчальний морський заклад країни (Одеська національна морська академія) перебували під багаторічним офіційним наглядом Російського морського регістра судноплавства. Нагляд росіян через санкції РНБО формально припинився, але відповідальні за кадри та плавзасоби службові особи нікуди з керівництва тих структур не ділися. Досі Держрибагенство України щорічно підписує із росіянами спільні протоколи з розподілу квот на рибальство в Азовському морі. Ну й про російські зв’язки загальновідомого очільника «Адміністрації морських портів України», зокрема у сфері спецслужб, неодноразово писали вітчизняні видання. За таких умов слід констатувати відсутність у України власної суверенної морської політики та посадових осіб, відповідальних за її розробку та реалізацію.

Крім розглянутих регіональних форм морської політики РФ здійснює окремі форми впливу на глобальну морську політику. У військовій сфері це охоплює пошук формальних та фактичних можливостей базування російського ВМФ в віддалених регіонах світу, збереження глобальної дії російського атомного підводного флоту, наявність військово-морського співробітництва з низкою іноземних держав. У економічній сфері РФ не просто зуміла користуватися залишками торговельного та риболовного флоту СРСР, але й забезпечує оновлення та розширення відповідної корабельної бази, насамперед у сфері танкерного та риболовного флотів, також РФ системно розширяє потужності власних портів на усіх доступних басейнах.

Глобальною формою впливу РФ на морське судноплавство залишається діяльність Російського морського регістру судноплавства, як повністю контрольованого федеральною владою  класифікаційного товариства із філіями більш ніж у 30 країнах світу. Також глобальний характер має залучення громадян РФ у світовий ринок морської праці в екіпажах суден як російських, так й іноземних, зокрема провідних світових судновласників. На відміну від України РФ приєднався до ключовій у цій сфері Конвенції про працю в морському судноплавстві 2006 р. та повністю користується цим актом для захисту як інтересів власних громадян, так й російських судновласників, російської профспілки моряків та власне держави у іноземних країнах.

На жаль успіхи РФ у реалізації власних інтересів  на морі, зокрема в рамках агресії проти України, нічому не навчили українську владу. Починаючи з 2014 року ми втратили на порядок більше, ніж РФ захопила в Криму, тоннажу під українським прапором, якій втік в інші юрисдикції від застарілих українських законів, безумного менеджменту галуззю та вічно юної вітчизняної корупції. На сьогодні вантажі втрачаються українськими портами не тільки через російську блокаду, але й через абсолютно фантастичний розгул здирництва усіма службами, за яким в останні роки Україна упевнено обігнала країни екваторіальної Африки.

Достатньо вказати що в Україні з 2015 до 2018 року узагалі не існувало Морської адміністрації, а питання «обілечування» галузі довірили у першу чергу сумнозвісній Укртрансбезпеці. Тому навряд чи ця публікація чимось стане в нагоді чиновникам, основною цариною знань яких залишається аріфметика особистого збагачення. Втім суспільство має знати реальний стан справ у морській галузі ворога та у власній, щоб потім не дивуватися черговим втратам національних інтересів України на морі.

Олена Снігир — Національний інститут стратегічних досліджень

Борис Бабін — Інститут законодавства Верховної Ради України